Місто і Тіні - Форум

Я почував себе ніким і нічим. Усе життя, яке я вже встиг прожити, раптом здалося мені настільки даремним, що іноді ставало смішно. Люди, серед яких я жив, виявились мізерними істотами, такими нудними і такими обмеженими - до огиди.

За вікном була ніч. Коли я вийшов із дому і подивився угору, то побачив яскраві зорі. В цю мить це було єдине, що мені подобалось - цей чорний простір, заповнений далекими сонцями, що на Землі здаються тільки крапками. Я вийшов на пусту проїжджу частину, і пішов вулицею вниз, за межі міста. Спочатку асфальтована дорога змінилась ґрунтовою. Потім стих шум міста. Коли нарешті довкола мене стало майже зовсім темно, я зупинився і знову подивився у небо. Як ніколи мені хотілось злетіти вгору і, залишивши позаду цей світ, безкінечно летіти кудись... Мені не хотілось жити - продовжувати життя, яке я вів досі, було б невимовно нудно - але вмирати не хотілось. Я б не міг пробачити собі таку слабкість як визнати свою поразку перед цим нікчемним обмеженим світом, чи здатись, втекти, не спробоувавши змінити цю реальність, якщо вже я побачив її паскудність. Виправданням не могла б бути навіть нездатність однієї самотньої істоти вплинути на устрій світу.

Я довго блукав безлюдною місцевістю, не бажаючи повертатись у місто. Тільки побачивши, що вже світає, я помітив, що втомився. На узбіччі росло дерево з розлогою кроною. Я сів на товсту гілку, що виростала з його стовбура майже над самою землею, щоб відпочити. Світліше не ставало - небо закрили сірі хмари, через які було видно тільки блідий диск, чимось схожий на прожектор в тумані.

Минуло багато годин - сонце тепер було майже над головою - коли мене вивів із задуми якийсь сторонній механічний звук. Подивившись на дорогу, я побачив чоловіка, що їхав на велосипеді. Він мене мабуть навіть не помітив, їдучи у своїх справах і дивлячись прямо перед собою. Велосипедист нагадав мнеі, що і у мене теж колись були справи у місті. Але тепер мені стало до них байдуже. Набагато приємніше було сидіти тут і слухати, як шумить вітер в листі, щебечуть ластівки і каркають ворони. Це було по суті ще нудніше, ніж бігати з одного краю міста в інший - але я давно вже не бачив і не чув нічого, крім натовпу людей, автомобілів, будівель, нагромадження металу-скла-бетону-пластику і ще багато чого, що, все вкупі, складало МІСТО. Тут же нічого цього не було - нічого, що мені так остогидло - і завалось, що його і не існує.

Втомившись сидіти на одному місці, я пішов далі углиб степу, не сприймаючи нічого довкола, лише іноді ніби на мить "прокидаючись". В такі миті я виявляв, що не пам'ятаю шляху, яким прийшов сюди, озирався, намагаючись знайти поглядом щось знайоме, та поступово знову переставав усвідомлювати оточуюче.

Наступного разу я повністю прийшов до тями вже коли знову була ніч. Я лежав на траві на березі якоїсь річки-струмка. Напевне при світлі дня вона виявилася б дуже брудною і засмічнеою. Але в цю безмісячну ніч темна вода і дерева над нею здавались незвичайно прекрасними.

З півночі насувала грозова хмара. Тіні приходять із півночі. Ці слова виникли у мене в мозку дуже несподівано. Від тієї самої миті коли я вийшов із будинку я до цього часу ще жодного разу не подумав словами. У моїй голові були якісь звуки, вони разом із зображеннями, відчуттями та іншими образами кружляли у цьому безкінечному вирі думок, який я не міг ні зупинити, ні впорядкувати, ні направити на щось корисне. Але упорядкованих фраз не було. А ця раптом з'явилась начебто нізвідки. Ні, я знав, звідки вона. І звичайно ж знав, які тіні мались на увазі. Я чув ЇХ з тієї миті, коли минулої ночі подивився на небо. ВОНИ теж колись дивились на небо. На зовсім інше, чуже мені небо. ВОНИ так само, як і я, стомившись від одноманітності, вирушили на пошуки чогось ІНШОГО. І зрештою зрозуміли, що з кожним новим кроком перед ними відкривається все більше нових шляхів. ВОНИ зуміли вийти за межі свого власного світу, і цих шляхів стало безкінечно багато, так, що стало важко обирати якийсь один. Тоді ВОНИ запрагнули безсмертя. Але померли раніше, ніж знайшли його. Їх недосконалі тіла виснажились від безкінечних подорожей, і, перетворившись на землю, стали частиною неживої природи. Але їх душі і думки залишились, непідвладні впливу часу, чекаючи на того, хто зможе їх побачити. Я зміг - скоріше за все тому, що мої власні думки збігались із останніми думками ТИХ, хто жив, можливо, тисячі років до мене. Я одразу назвав ЇХ Тінями, бо не зміг спочатку чітко уявити, як вони виглядали. Це були безтілесні, а значить безформні, істоти, існуванню яких не було жодного доказу, крім думок, які вони мені передавали. Я ніби ставав кожним із них і згадував минуле життя. Ці спогади ніби ставали моїми власними.

Потім вони зникли. Зникло все, крім темряви, яку залишає в душі смерть.

Я знав, що ця смерть - не кінець, а тільки початок